ХІМФАК

Моїм першим місцем роботи були підвалини хімфаку Київського університету. Вікна моєї тодішньої офісної кімнати й нині визирають з-під тротуару на вулиці Толстого, що вона йде від однойменного метра до вулиці Петлюри. Я завжди туди заглядаю та мало що бачу, бо там завжди темно.

Я працювала лаборанткою. Батьки переконали мене вступати до хімфаку, але формули мені не давалися й іспит я провалила, тож єдиним шансом було втертися у ці всі кола, щоби мене вважали за свою й соромилися питати якісь там формули. Власне, 90-ті почалися, коли я вже звідти звільнилася й перейшла до КПІ секретаркою, але запевняю, що принципово там за цей рік нічого не змінилося.

У ціх підвалинах було холодно і гидко, там був страшенний протяг і великі чорні таргани. Щодо гарячої води, то, здається, вона там й не планувалася у проекті. Хімичний посуд та реактиви теж були в недостачі, але в кожного була заначка, і всі щось мали. Тобто завжди знаходилися колби із залізобетонним осадом, які доводилося відмивати в цих умовах. А ще я переганяла тоуол, тільки не питайте мене, нащо, я того ніколи не знала. Інша річ — самогон чи там ЛСД, хоча принцип той самий, але хоч зрозуміло, кому це потрібно й який з того зиск.

Траплялися непересічні події на кшталт розлиття меркаптану. Молодий талановитий хімік, здається, його звали Олегом, повний роздовбай, зробив це у сусідній кімнаті. А меркаптан — це найсмердючіша гидота у Всесвіті. Саму крапочку його додають до кухонного газу, щоб підвонювало, і в холодні зими його долю в газі збільшують, щоб люде не грілися. Коли ж він розливається у всій своїй первісній силі, то ефект виходить бомбовий. Ми всі шуганули з лабораторії, ледь не сказала, як таргани, але таргани якраз залишилися. Моє довге і гарне волосся, каштанове з золотим, просмерділо аж так, що я з ним не могла знаходитися в одному приміщенні. Мила голову тричі — даремно. Тоді відрізала. Волосся, звісно, а не голову, не смійтеся, бо це не смішно.

Звісно, ця вся атмосфера сприяла алкоголізму й токсикоманії. Був у нас на шостому поверсі місцевий геній, кажуть, помер вже. Стажувався в Оксфорді, брав англомовну статтю, клав біля себе і швидко починав тарабанити на друкарській машинці “Ятрань” - перекладав російською. Не знаю, що йому не вистачало до того, щоб мені подобатися, начебто діяв у правильному напрямку — забив на карєру, пив вино й вживав різні речовини, наприклад, забігав до нас, хапав ацетон і з радісними вигуками обмочував ним собі обличчя. Іноді він ночував на роботі — ховався від санітарів. А був він людиною дуже інтелігентною, читав Батюшкова. Отже на нього в такі години находила жага художнього тексту. Він сідав знов-таки за друкарську машинку й писав, писав, писав.... Щось про галактики, їхнє розширення й хід зірок, і гад морських підвідний плин, і такі інші цікаві спостереження. До кінця він зазвичай не дописував, кудись мусив бігти, а машинка ж була наша, і ми з моєю колежанкою Наталкою мусили нею користуватися. Виймати недописане з машинки автор категорично забороняв. Я сказала: “Тож допишемо”. Наталка на це: “Ні, не вийде, я пробувала, він помітив, що це не його писанина”. Я: “Спокуха”. Сіла і дописала.

Коли він повернувся, Наталя сиділа й друкувала статтю своїми гарними випещеними пальцями. “Де моя проза?” Суворо спитав геній. “Ось” — нагло сказала Наталя, простягнувши йому аркуш. Він почав уважно читати, і по мірі того, як читав, обличчя його ставало все більш задоволеним. “А, ну, добре!” - сказав він й уніс той аркуш, напевно, хвалитися.

Так я дебютувала у ролі літературного негра.

Источник: