Розбудова системи вищої освіти потребує адекватного розуміння природи її головних інституційних суб’єктів – вищих навчальних закладів. Власне, всі інші інституційні суб’єкти системи вищої освіти (центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, інституції із забезпечення якості вищої освіти) покликані лише сприяти освітній та науковій діяльності у вищих навчальних закладах. В умовах реформування системи вищої освіти особливе значення має визначеність щодо типів вищих навчальних закладів, що передбачаються такою системою.
Справедливо ставлять питання, коли українські університети будуть посідати більш високі позиції в міжнародних університетських рейтингах? Можна відповісти, що це станеться тоді, колі університети не будуть плутати в нашій країні з іншими можливими типами вищих навчальних закладів, а вітчизняні вищі професійні школи не будуть видавати за університети. На жаль, чинний Закон лише сприяє відповідним негативним тенденціям, він ніби фіксує ці тенденції. Для кращого розуміння питання слід побіжно подивитися на його передісторію.
Передісторія питання
Радянська система вищої освіти (а відповідно і українська система вищої освіти) значною мірою була тривалий час орієнтованою на німецьку модель. В Німеччині традиційно існують два типи вищих навчальних закладів: університет та вища професійна школа. В Україні тривалий час існували також два типи вищих навчальних закладів: університет та інститут. Інститут виступав аналогом німецької вищої професійної школи. В 90-х роках минулого століття в Україні починається процес набуття інститутами (вищими професійними школами) статусу університетів. Слід визнати, що десять університетів, що існували в Україні до початку 90-х років вочевидь було недостатньо для країни з населенням понад 50 млн. чоловік. Можна погодитися з тим, що, мабуть, мало сенс перетворювати принаймні частину педагогічних інститутів у класичні університети. Проте масове набуття вищими професійними школами (інститутами) статусу університетів не лише реально не посприяло становленню повноцінного українського університету, а й значною мірою сприяло руйнації системи вищої освіти країни. Колишні інститути так і не ставали повноцінними університетами, при цьому вони деградували як вищі професійні школи. Значною мірою відповідь на питання роботодавців щодо неналежної професійної підготовки випускників українських вищих навчальних закладів слід шукати також і у вище викладеному.
Про проблемність визначення типів вищих навчальних закладів у чинному Законі «Про вищу освіту»
Визначення типів вищих навчальних закладів у чинному законі «Про вищу освіту» викликають серйозні зауваження та нарікання. Мова йде не про якісь другорядні питання, йдеться про питання розуміння природи головних інституційних суб’єктів системи вищої освіти, від такого розуміння залежить доля сотень вищих навчальних закладів.
Закон «Про вищу освіту» визначає типи вищих навчальних закладів у статті 29. У даній статті йдеться про наступні типи вищих навчальних закладів:
1) університет,
2) академія, інститут,
3) коледж.
Визначення першого і другого типів вищих навчальних закладів містять у собі, як видається, певну надмірність. Скажімо, визначення їх як провідних наукових та методичних центрів не лише є сумнівним для прописування в Законі, а й вказує на певний стійкий, можна сказати, однобокий погляд на природу ВНЗ. Не будемо вдаватися в докладний аналіз окремих положень. Звернемо увагу на головне.
Вочевидь відмінність полягає в можливостях, які мають різного типу вищі навчальні заклади. «Університет … провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти… Академія (інститут) … провадить інноваційну освітню діяльність, пов’язану з наданням вищої освіти на першому та другому рівнях за однією чи кількома галузями знань, може здійснювати підготовку на третьому і вищому науковому рівнях вищої освіти за певними спеціальностями … Коледж … провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям ступенів молодшого бакалавра та/або бакалавра. Коледж також має право здійснювати підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста».
Значною мірою автори статті 29 Закону «Про вищу освіту» орієнтувалися на практику та законодавчу норму чотирьох рівнів акредитації, іншими словами, вертикальну модель системи вищих навчальних закладів. Для вертикальної моделі природнім є прагнення вищого навчального закладу піднятися на більш вищий рівень, оскільки більш вищий рівень дає більші можливості, зокрема і щодо збільшення фінансування вищого навчального закладу з бюджету.
Аналіз статті 29 дозволяє побачити, що насправді мова йде не про різні типи вищих навчальних закладів. Мова, по суті, йде про один і той же тип. Вся модель орієнтована на університет. Академія, інститут та коледж є вищими навчальними закладами, які мають менші можливості у порівнянні з університетами з підготовки студентів на певному рівні та відповідно права видавати відповідного ступеня дипломи. Важко зрозуміти, виходячи з Закону, чим окрім таких можливостей відрізняється, скажімо, університет та інститут. Закон ніби заохочує коледжі щонайменше прагнути стати інститутами, а інститути – університетами. Ми бачимо відтворення тенденції, яка свого часу призвела до руйнації системи вищої освіти.
Вочевидь, Закон був написаний стейкхолдерами, які здебільшого представляли університети та певний специфічний погляд на модель вищої освіти. Згідно з Законом, університети можуть фактично майже все. Насправді ж, це ілюзія можливостей. Погляд на університет як вершину вертикалі в системі вищих навчальних закладів є хибним поглядом, що був реалізований у чинному Законі. Він стоїть не лише на шляху розбудови системи вищої освіти країни, а й перешкоджає повноцінній розбудові самих університетів. Університет, який може все, насправді, не може нічого!
Про необхідність переходу від вертикальної до горизонтальної моделі системи вищих навчальних закладів
Потрібно виходити з того, що різні типи вищих навчальних закладів мають відрізнятися характером та змістом освіти, яку вони надають. Саме така відмінність має бути визначальною, а не те, якому ступеню має відповідати диплом, що видається після закінчення студентом ВНЗ. Різні типи вищих навчальних закладів можуть мати свої переваги. Отже, мова має йти про горизонтальну модель, а не вертикальну.
Важливо усвідомлювати, що університетська та вища професійна освіта мають надаватися в різних за типом вищих навчальних закладах, а саме в університетах та вищих професійних школах. Плутати які за жодних обставин не слід. На жаль, ми спостерігаємо в Україні саме таку плутанину.
Сьогодні українські університети намагаються надавати і університетську, і вищу професійну освіту. Слід виходити з того, що далеко не кожна вища професійна освіта передбачає університетську освіту. Університетська освіта та вища професійна освіта мають співіснувати як паралельні та навіть, можливо, альтернативні. Кожна з таких альтернатив пропонує свої переваги. За відповідної системи, яку ми маємо вибудувати, вищим професійним школам не має сенсу прагнути стати університетами, оскільки це принципово інший за типом вищий навчальний заклад, який надає принципово іншу за характером та змістом освіту.
Хоча й можливі моделі університетів при яких існують вищі професійні школи як їх складові, наприклад, це поширено в американських університетах, проте все ж варто розрізняти університетську та вищу професійну освіту. Це потребує прояснення відношення університетської освіти та її відношення до вищої професійної (неуніверситетської) освіти. Так чи інакше від спрощеної та схематичної вертикальної моделі типів вищих навчальних закладів слід відмовитися в майбутньому. Власне, мова конкретно йде про відмову від редакції статті 29 Закону «Про вищу освіту», яка була фактично виписана представниками українських університетів. Відмова від такої моделі є насамперед відмовою від ієрархічної моделі. Далі ми маємо визначити принципові відмінності між різними типами вищих навчальних закладів, що пропонуються в рамках горизонтальної моделі.
У чому полягають принципові відмінності між університетом та вищою професійною школою?
1. Між університетами та вищими професійними школами існує принципова відмінність, яка стосується насамперед ролі та місця науки та науково-дослідної роботи в них. Університет є науково-освітньою інституцією. Науково-дослідна робота є невіддільною складовою роботи викладача університету. Більш того, в університеті мають передбачатися посади наукових співробітників, котрі взагалі можуть не займатися викладанням. По суті, термін науково-педагогічний працівник у строгому значенні цього слова може застосовуватися виключно стосовно викладачів університетів. Кардинально іншою має бути ситуація у вищих професійних школах. Науково-дослідна робота можлива і у вищих професійних школах, проте вона не є невіддільною складовою роботи викладача вищої професійної школи. Вимагання від викладачів вищих професійних шкіл наукових здобутків, які вони мають ніби мають демонструвати у своїх публікаціях, є шлях до провокування практик академічної недоброчесності. Більшість українських університетів лише де-юре є університетами, де-факто в кращому випадку вони залишаються вищими професійними школами. Фактично від викладачів вищих професійних шкіл вимагають надмірного, чим спонукають їх до імітації науково-дослідної роботи.
2. В університеті студент продовжує вивчення наук на більш поглибленому рівні у порівнянні з середньою школою. Відносно здобуття освіти в університеті більш правильно говорити, що студент вивчає певні науки, скажімо, математику чи фізику. Метою навчання в університеті є насамперед вивчення на більш поглибленому рівні наук. Таке повноцінне вивчення можливе лише у співпраці з викладачами, які самі безпосередньо займаються науково-дослідною роботою. Вища професійна школа не передбачає опанування науками як самоціль. Тому для ґрунтовного вивчення, наприклад, теоретичної фізики чи чистої математики абітурієнту потрібно вступати обов’язково до університету, а не до вищої професійної школи. А здобуття, скажімо, інженерної професії не передбачає обов’язкової університетської освіти. Багато професій у вищій професійній школі може бути здобуто на основі ґрунтовної середньої шкільної освіти. Університетська освіта потрібна далеко не всім.
Слід погодитися з тим, що в університетах знань набувають значною мірою заради самих знань. Університет ґрунтується на цінності знання як такого. І лише потім ставиться питання про прикладний характер такого знання. З цим важко погодитися багатьом, однак, без цього не може існувати повноцінно університет. Університет не може постійно визначати свою ефективність лише тим, наскільки здобутті в ньому знання та відкриття носять безумовний прикладний характер та мають безумовне практичне застосування. У вищій професійній школі мова йде про набуття знань та вмінь, що неодмінно мають бути використанні в конкретній сфері професійної діяльності.
Дуже часто університетська освіта має доповнюватися вищою професійною освітою. Цей момент важливо осмислити, оскільки він докорінно суперечить погляду на теперішню систему вищої освіти, яка є надмірно університетоцентричною.
Університет є доволі специфічним навчальним закладом, який в першу чергу розрахований на студентів, які, перед тим як вибрати свою майбутню професію, прагнуть набути фундаментальних знань про світ, що виходять за рамки програм середньої освіти. Університет у цьому розумінні має розглядатися як продовження старших академічних шкіл, що передбачаються новим Законом «Про освіту».
Абітурієнт перед вибором університету чи старшої професійної школи
Для потенційного абітурієнта дуже важливо добре розрізняти відмінність між різними типами вищих навчальних закладів. Визначення типів ВНЗ, що містить чинний Закон «Про вищу освіту», заважають це робити. Абітурієнт повинен усвідомлювати, що в університеті він отримає можливість продовжити свою шкільну освіту на більш вищому рівні та навіть до певної міри відтермінувати остаточний вибір майбутньої професії. Вступ до вищої професійної школи вже означає вибір певної професії.
В університеті опановують сааме університетську освіту, а не опановують конкретну професію. Університетська освіта передбачає опанування духовно-теоретичною традицією. Саме тому мова йде про необхідність опанування в університеті дисциплінами, без яких опанувати відповідною традицією неможливо. Так повноцінна університетська освіта передбачає обов’язковість вивчення філософії, чого не можна вимагати у вищій професійній школі.
Абітурієнт у своєму виборі між університетом та вищою професійною школою може, як правило, керуватися простим правилом. Якщо абітурієнт не втратив інтерес до подальшого вивчення того, що він вивчав в школі, то йому слід йти до університету. Якщо він такого інтересу вже не має, то йому слід шукати відповідну вищу професійну школу.
Разом з тим слід зауважити, що отримання університетської освіти на рівні бакалаврських програм зможе допомогти людині більш свідомо обрати майбутню професію. В багатьох випадках університетська освіта має передбачатися відповідною подальшою вищою професійною освітою. В цьому відношенні для прикладу слід розглянути ситуацію з педагогічною освітою.
Педагогічна освіта та необхідність університетської освіти
Свого часу в Україні для отримання педагогічної освіти існували виключно педагогічні інститути та педагогічні училища, перші перебували в системі вищої освіти, другі – в системі середньої спеціальної освіти. Перші готували вчителів середньої школи, другі –початкової школи, вірніше спеціалістів дошкільної та початкової освіти. Слід визнати, що підготовка вчителів початкових шкіл та вихователів дитячих садків може відбуватися на базі повної середньої освіти. Така підготовка не передбачає попередньої університетської освіти. Разом з тим вчитель середньої та старшої академічної школи має здобути спочатку ґрунтовну університетську освіту з вивчення конкретних наук, і лише потім він має пройти навчання у відповідній вищій педагогічній школі. Часто ми можемо спостерігати ситуацію, коли випускник університету чудово може знати свій предмет, проте не може бути шкільним вчителем. Отже, абітурієнт, який планує викладати в початковій школі може відразу вступати до вищої професійної школи. Якщо ж він абітурієнт планує викладати в середній та старшій академічній школі, то він обов’язково має спочатку здобути відповідний диплом принаймні бакалавра в університеті. Це суттєво покращить якість підготовки абітурієнтів відповідних педагогічних вищих навчальних закладів. Сьогодні педагогічну освіту здобувають найслабші абітурієнти, а викладають в школі часто люди без повноцінної педагогічної освіти.
Рекомендації
1. Потрібно здійснити перехід від вертикальної до горизонтальної моделі системи вищих начальних закладів. В статті 29 Закону «Про вищу освіту» варто визначити лише два типи вищих навчальних закладів: 1) університет, 2) вища професійна школа.
2. Університет і вища професійна школа мають пропонувати докорінно відмінні за характером та змістом навчальні програми.
3. Науково-дослідна робота у системі вищої освіти має бути невіддільною складовою виключно університетів. Саме в університетах мають готуватися та захищатися дисертації, присуджуватися наукові ступені. Вимагання від викладачів вищих професійних шкіл обов’язкового демонстрування наукових здобутків має розглядатися як недоцільне та таке, що лише спричиняє продукування академічної недоброчесності.
4. Вищі професійні школи мають ділитися на два види:
1) вищі професійні школи, право вступу до яких відкривається на основі попередньої повної середньої освіти,
2) вищі професійні школи, право вступу до яких відкривається на основі попередньої університетської освіти за відповідною бакалаврською програмою.
Замість висновку
В системі вищої освіти на законодавчому рівні мають бути забезпечені передумови для повноцінного розвитку різного типу вищих навчальних закладів. Закон «Про вищу освіту» в цілому потребує свого перегляду, який допоміг би редукувати надмірний університетоцентризм, який, на жаль, значною мірою визначав підходи до підготовки чинного Закону. Переоцінка значення та місця університетів у системі вищої освіти не менш небезпечна, ніж недооцінка останнього.
Комментариев нет:
Отправить комментарий